Жанри образотворчого мистецтва

Образотво́рче мисте́цтво — мистецтво відображення сущого у вигляді різних образів, зокрема таких як художні образи на площині (графіка, малярство тощо) та в просторі (скульптура).

Сутність

Образотворче мистецтво відображає дійсність у наочних образах, відтворює об'єктивно наявні властивості реального світу: об'єм, колір, просторовість, матеріальну форму предмета, світлоповітряне середовище тощо. Проте образотворче мистецтво зображує не тільки те, що доступне безпосередньому зоровому сприйняттю, але й передає розвиток подій у часі, певну фабулу, розгорнуту оповідь. Воно розкриває духовний склад людини, її психологію.

Відображення дійсності

Образотворче мистецтво у сукупності своїх видів створює реальну картину життя людини та природи, а також наочно втілює ті образи, яких немає в реальності, які є наслідком людської фантазії.

Професії у царині образотворчого мистецтва

Творчих працівників у царині образотворчого мистецтва узагальнено називають художниками (хоча здебільшого кожен із них спеціалізується у певній галузі образотворчого мистецтва — як скульптор, маляр, графік тощо).

Образотворче мистецтво як галузь науки

Галузь передбачає дослідження засадничих закономірностей генези й еволюції образотворчого мистецтва як у цілому, так і на певних історично детермінованих стадіях його розвитку, зокрема стильових, у різному національному контексті; стадії над усім комплексом питань, пов'язаних із з'ясуванням специфіки жанрово-видової структури образотворчого мистецтва, його змісту та форми; здійснення опису, аналізу, витлумачення, атрибуції мистецьких творів, розгляд особливостей їх суспільного функціонування; вивчення набутків окремих національних шкіл мистецтва, творчої практики художніх об'єднань, угруповань, окремих художників.

При розробленні тієї чи іншої проблематики спирається на досягнення музеєзнавства, реставрації, інших допоміжних дисциплін, враховує досвід споріднених суспільних наук.

Жанри образотворчого мистецтва:

    Портрет.

    Натюрморт.

    Пейзаж-зображення природи

    Батальний

    Побутовий.

    Історичний.

    Міфологічний.

    Анімалістичний.

    Марина-морський пейзаж

    Автопортрет.

Портре́т (фр. portrait) — мальоване, скульптурне або фотографічне зображення людини або групи людей, а також відповідний жанр образотворчого мистецтва. Багато портретів створено і в гравюрі.

В сучасному термінологічному розумінні портрет виник в Стародавньому Єгипті. Перші портрети зображають фараонів і пов'язані з культом мертвих, що існував в державі. Портрет виникає на фігурках двійника померлого. Чим більш схожим був двійник, тим більше він вважався втіленням небіжчика. Але обожнення фараона запровадило появу портретних скульптур великого розміру ще за життя особи.

Фараона подавали на троні, а його фігура зберігала силует прямокутного каменю, з якого виробляли скульптуру. Рухи в скульптурі ще не вміли відтворювати (див. фараон Хафра на троні ). Спостереження за релігійними церемоніями запровадило новий тип портрету. Фараон постає на повний зріст, а з боків його підтримують жіночі богині. Жінки мов близнюки, подібні одна до одної, тут годі й шукати індивідуальне. Лише за коронами на головах можна розпізнати, хто є хто. А обличчя фараона вже намагаються зробити індивідуальним ( див.фараон Менкаура та богині Нома і Хатор ). Відтворюють і деяких важливих вельмож ( статуя вельможі Ранофера ). Поряд з каменем використовують і дерево для створення невеличких фігур ( царевич Каапер ) або портретів будівничіх пірамід ( дерев'яний рельєф з портретом будівничого Хесира ). Інженерні й математичні знання, писемність взагалі обожнювались, а їх носії швидко стали кастою жерців. В Єгипті виникає дивний різновид портрету - портрет писаря ( писар Каї, писар Хапі ). Поступово портрет переносять на дерев'яну труну, що слугувала для збереження мумій ( портрет жінки Тую на дерев'яному саркофазі). Натрунні портрети розфарбовували і додавали написи з ім'ям особи і титулами. Втрата імені дорівнювала неможливості небіжчика потрапити в єгипетський рай. Цим користалися вороги небіжчиків і вдирались у поховальні комори заради псування мумій і винищення імен померлого. З'явився і портрет-рельєф. Виготовляти його було легше і швидше. Рельєфні портрети ( і рельєфи взагалі )широко використовувалися в мистецтві Стародавнього Єгипту.

Скульптори Єгипту робили і гігантські зображення фараонів, бо його особа обожнювалася. Зразками гігантських портретів фараона слугують величезні статуї Рамзеса Другого в храмі Абу-Сімбел(13 століття до н.е.).

Натюрмо́рт (фр. Nature morte — дослівно — мертва природа) — різновид малярства, що зображає застиглі, нерухомі (morte) предмети — букети квітів, композиції овочів, фруктів, посуду, килимів, меблів тощо.

Перші натюрморти помітили на фресках Стародавньої Греції та Стародавній Рим (збірка музею Каподімонте, Неаполь). Збереглися натюрморти й у мозаїках, хоча їх створення ще тоді було пов'язане з певними труднощами — (смальта, скляні камінці, якими викладали мозаїки, дорого коштували завжди). Темперний та олійний живопис прискорили створення картин, і натюрморт відродився, а потім став окремим жанром. Переклад «мертва природа» помилковий, це лише зображення нерухомих речей. Історія мистецтв знає натюрморти на фресках, в мозаїках, пергаменті, на дерев'яній основі чи металевих пластинах олійними фарбами. Натюрморти робили сангіною, олівцями, в техніці пастелі, водяними фарбами. Безліч проб є в гравюрі-від малюнків Дюрера («Першоцвіти», 1526, пергамен, музей Хаммера) до кольорових літографій Бернара Бюффе. Відбулися виставки, що показали лише натюрморт («Натюрморт в європейському живопису»), від голландців 17 століття до Ван Гога.

 Пейза́ж (фр. Paysage, від країна, місцевість) — жанр в образотворчому мистецтві, в якому об'єктом зображення є природа. Пейзажем називають також окремий твір цього жанру. Як самостійний різновид образотворчого мистецтва пейзаж виник у китайському мистецтві, китайському живопису.

Схематичні зображення пейзажів в рельєфах створили в Ассірії та Месопотамії. Зазвичай це пагорби, небагато дерев, що майже того з розміру, що і люди, тварини чи сцени збору врожаю. Первинні пейзажі це суміш жанрів, їх зародок, де в одному зображенні і побутовий жанр, і пастораль чи баталія, і пейзаж. Розгалуження на чисті жанри прийде доволі пізно, але суміш жанрів в одному зображенні існуватиме і надалі (пейзажі зі сценами полювання, що малював Лукас Кранах Старший, героїчні пейзажі Пуссена, пейзаі з фігурами Франсуа Мілле , Курбе, Клода Моне тощо).

Різновидом пейзажу є зображення моря і подій, що відбуваються на морі (баталії, природні катастрофи, спортивні змагання тощо). Пейзаж за морською темою називається марина.

 Бата́льний жанр — жанр образотворчого мистецтва, що відображає воєнні події і життя армії.

Зображення битв зустрічаються вже в пам'ятках мистецтва Стародавнього Єгипту, Ассирії, Греції і Риму. Особливої виразності набуває Б. ж. в епоху Відродження. Прогресивний напрям в історії Б. ж. зв'язаний з правдивим відображенням воєнних подій, викриттям мілітаризму, прославлянням героїзму народу у визвольних війнах (Ж. Калло, Ф. Гойя, Е. Делакруа, А. Невіль, Я. Матейко та ін.). В українському мистецтві сцени визвольної боротьби народу показані в гравюрах Н. Зубрицького і Л. Тарасевича, у картині «Богдан Хмельницький з полками» (18 ст.).Військова тематика знайшла відображення у творах Т. Шевченка («Кара шпіцрутенами» та ін.). Темам війни та героїчного минулого українського народу присвячені картини С. Васильківського («Козак Голота»), Г. Крушевського («Тривога») та ін.

Побутовий жанр  — розділ образотворчого мистецтва, різновид живопису, що зосереджений на відтворенні сцен повсякденного, буденного життя, зазвичай сучасного художника. Побутовий жанр має також відтворення у скульптурі, графіці, фото.

Побутовий жанр виник ще в добу європейської античності. Але задовго до Стародавньої Греції сцени побутового життя відтворювали в Африці і в Стародавньому Єгипті. Стінописи в поховальних коморах фараонів часто мають зображення побутових сцен, посідаючи додаткове, підкорене місце після сцен релігійних. Вже в мистецтві Стародавнього Єгипту побутові сцени зустрічаються і в живопису, і в скульптурі, і навіть на уламках керамічних посудин, поверхню яких давньоєгипетскі художники використовували для створення ескізів (акробатка, Ірінефер поряд з хлібинами).

Історичний живопис або ширше Історичний жанр — важливий жанр живопису, спеціалізований на зображенні значущих для окремого народу чи людства подій минулого

Історичний жанр має повчальний, пропагандиський, патріотичний чи дидактичний характер і міняє власне ідеологічне навантаження згідно панівних ідей в окремий історичний проміжок (на нього впливають міфологічна свідомість, релігійний фанатизм, революційний класицизм, реформаторство, мілітаризм, тоталітаризм тощо ). Практично завжди історичний жанр обслуговував потреби самоідентифікації, а в добу виникнення суспільств і держав - обслуговував потреби влади, панівної еліти( сенат в республіканському Римі, уряди римських пап, бонапартизм, фашизм в Німеччині, радянські уряди Кремля) чи тиранів, монархів при переході до монархічних типів правління державами.

Історичний живопис, можливо як ніякий інший, надто залежний від типу державного управління ( республіка, імперія, конституційна монархія) та конкретної політичної ситуації, відбиває смаки панівної еліти та уподобань художників-авторів — в першу чергу політичних, естетичних, філософських, протестних.

Таким чином, історичний жанр і історичний живопис як такий повернутий до конкретного сьогодення. Розбіжності в оцінках минулих подій можуть мати значний діапазон і відбивають боротьбу і коливання стану політичних партій ( християнство катакомбного періоду і християнство доби панівної державної релігії, історичний жанр доби кризи і років суспільного піднесення). Історичний жанр несе відбиток уподобань переможців чи програвших, що неминуче відзначається на оцінках і ставленні до спадку минулого, в прагненні зміцнити власні позиції будь що чи знизити авторитет супротивників за всяку ціну ( масове знищення пам'яток античної культури християнами, масове знищення пам'яток цивілізацій доколумбової Америки іспанцями-католиками, Реформація і Контрреформація між прибічниками католицизму і протестантизму, медалі ганьби, масове нищення пам'яток минулого в революцію 1789-1793 рр., нищення в фашиській Німеччині альтернативного мистецтва, переведеного в стан «дегенеративного», масове нищення пам'яток доби російського царату більшовиками ).

Якщо більшість нинішніх жанрів склалась в 15 — 16 ст.[2], історичний жанр має глибоке історичне коріння, відоме ще в мистецтві Стародавнього Єгипту, цивілізації майя чи Китаю. Але до живопису і рельєфів доби середньовіччя традиційно термін «історичний жанр» в мистецтвознавці не використовують, що неправильно. Зразки історичного жанру в європейському і неєвропейському середньовіччі були створені, особливо в країнах, де середньовіччя утримало позиції до 17-18 ст. ( арабські країни, Московія, Китай, Японія, колонії Іспанії і Португалії в Латинській Америці).

               МІФОЛОГІЧНИЙ ЖАНР

— різновид образотворчого мистецтва, який бере сюжети з міфології. На противагу реліг. мистецтву у творах М. ж. вільніше трактувалися легендарні сюжети, не пов'язані з канонічними культовими формами. За доби Відродження М. ж. відзначався гуманістичним спрямуванням. В творах П. П. Рубенса, напр., міфологічним образам надавався алегоричний зміст, художник часто наповнював їх життєвістю. Утвердившись у худож. академіях як осн. жанр, М. ж. став гальмом в освоєнні тематики, пов'язаної з дійсністю. У 19 ст. майже виродився.

Анімалістичний жанр - різновид образотворчого мистецтва, зображення тварин у живопису, скульптурі, графіці.

Анімалістичний жанр — найдавніша галузь образотворчого мистецтва, що передувала опановуванню малюнка і рельєфа в зображенні людей.

Усі системи періодизації по-своєму недосконалі.Вважається, що загальнолюдська періодизацію первісного ладу закінчується на мезоліті, коли культурний розвиток різко прискорився і протікав у різних народів різними темпами. При цьому культури, що існували одночасно, можуть перебувати на різних ступенях розвитку, у зв'язку з чим, наприклад, неолітичні культури можуть сусідити з культурами бронзового віку.

Найбільш розробленою є археологічна періодизація, в основі якої лежить зіставлення виготовлених людиною знарядь праці, їх матеріалів, форм жител, поховань і т. д. За цим принципом історія людства в основному поділяється на кам'яний вік, бронзовий вік і залізний вік. Найбільша заслуга у створенні сучасної археологічної класифікації належить французькому вченому Г. Мортільє і його співвітчизникові А. Брейлю.

Кам'яний вік — період в історії людства, під час якого знаряддя праці та зброя виготовлялася з каменю, дерева та кістки. Він поділяється на три періоди:

    палеоліт — давній кам'яний вік, який характеризується використанням кременевих знаряддь праці, основні заняття — полювання та збиральництво.

    мезоліт — середній кам'яний вік, що тривав від 10 тис. до 7 тис. років до н. е.

    неоліт — новий кам'яний вік, характеризується появою людини сучасного типу, використанням винятково кременевих, кам'яних, кістяних знарядь праці, виготовлених з використанням техніки свердління, пиляння та шліфування; розповсюдженням кераміки, ткацтва (так звана неолітична революція). Тривав від 6 до 4 тис. років до н. е., період переходу від рибальства та полювання до землеробства й скотарства. Хронологічно перші зображення тварин належать до кам'яної доби. За запропонованою класифікацією найранні зображення тварин віднесені до оріньякського періоду, їх визнають примітивними — в порівнянні з малюнками пізніми, бо вони створені лише контуром, без проробки деталей. Але малюнки настільки точні, що дозволяють розпізнати, які саме тварини малював первісний художник.

В кам'яну добу виникають дві базові гілки анімалістичного мистецтва — реалістична та гротескова, фантазійна. Остання оперуватиме фантастично поєднаними деталями від спостережень за тваринами і матиме застосування в культовій сфері. Саме ця гілка дасть початок створенню страхітливих, загрозливих ідолів ацтеків, деяких племен в Африці, полінезійців

Марина (фр. merine, італ. marina від лат. marinus — морський) — різновид образотворчого мистецтва, що спеціалізується на зображенні подій на морі — баталій, спортивних змагань, природних явищ тощо. Предметом зображення мариністики є морська стихія, її стан. Інакше — морський пейзаж. Марина — це різновид пейзажу. Як самостійний жанр стала відома в Голландії 17 століття, хоча поодинокі зразки марин створювали і раніше (Пітер Брейгель старший «Вигляд затоки Неаполя», Рим, галерея Доріа-Памфілі.): Відповідно, мариніст (фр. mariniste) — художник, що створює марини. Яскраві представники цього жанр англієць — Вільям Тернер і російський (вірменський) художник Іван Айвазовський, який написав близько 6000 картин на морську тему. Сам термін мариністика походить від живопису, хоча образ моря в літературі з'явився раніше ніж в малярстві. Мариністика — це твори про море, моряків і морського життя. Нові технічні засоби дали можливість створювати марини в фотографії, цифровому вигляді тощо.

Мариністика — специфічна область літератури, її особливістю є те, що вона завжди прагнула до правдивості й достовірності зображуваного. А. Авксентьева зазначає, що «людина використовувала море здавна з господарською метою для судноходства, з іншого ж боку, море — це особлива стихія для творчого натхнення. Від моря, його краси, людина отримує втіху і насолоду»  Море немов заспокоює, забираючи увесь наш смуток з собою.

Витоки літературної мариністики йдуть у глибоку далечінь століть, бо море завжди було важливою складовою життя значної частини людства. Тема моря завжди приваблювала, зокрема, творчих особистостей: поетів, художників і музикантів, тому не дивно, що в історії світової літератури значне місце посідають твори морської тематики. Немає жодного живописця або поета, який, побувавши біля моря, не намагався зобразити його. В одних це були епізодичні етюди, інші час від часу поверталися до цієї теми, приділяючи значне місце зображенню моря в своїх роботах. Серед художників російської школи великий талант Івана Костянтиновича Айвазовського займає перше місце. Живописець цілком присвятив себе мариністичного живопису.

    Історія мистецтв зв'язана з естетичними уявленнями. Як зазначають дослідники, в давньогрецькій міфології, зокрема у міфі про Аполлона, спершу була тільки одна муза. Звідси маємо явище синкретизму — початкової єдності, нерозчленованості мистецтв у первісному ритуалі. Класифікацію мистецтв за принципом їх спорідненості й відмінності розробив Аристотель у «Поетиці», зіставивши поезію з музикою, а музику з архітектурою і скульптурою. Однак стародавні помітили й подібність між поезією і живописом, окресливши її в такому образному трактуванні: малярство — це німа «поезія», а поезія — "ословлене малярство ". Це визначення, яке Плутарх приписує грецькому поету Сімонідові Кеоському, пізніше виклав Горацій у своєму посланні до Пісонів "Про поетичне мистецтво " в поетичній формулі: «поезія — як живопис». Навколо цих образних формул розгорнулася полеміка в добу Класицизму і Просвітництва. Найважливіша тогочасна праця, присвячена специфіці літератури та образотворчого мистецтва, — трактат німецького письменника й естетика Ґ. Лессінґа «Лаокоон, або Про межі живопису й поезії» (1766). Цей твір став етапним у розвитку естетичної думки в новочасній Європі. Лессінґ категорично заперечив погляд щодо тотожності законів літератури та образотворчого мистецтва, який утвердився ще з античних часів. Аналізуючи твори літератури (зокрема «Іліаду» Гомера) та образотворчого мистецтва (статую Лаокоона), вчений дійшов висновку, що специфіка кожного виду мистецтва зумовлена своєрідністю відповідних мистецьких засобів: «часова послідовність — царина поетова, просторова — царина малярева»  Це важливе положення підкреслило принципову відмінність структур двох мистецтв — поезії і живопису.

Матеріальні засоби створення і передачі малярського образу — колір і лінія. Засобом створення і передачі поетичного образу є слово, наша мова, яка має знаковий характер (знак — це будь-який предмет, який виконує комунікативну роль, вказуючи на інший, відсутній предмет) Взаємозближенню мистецтв значною мірою сприяють митці, що працюють у різних царинах творчості: Мікеланджело — скульптор і маляр, архітектор і поет, Вільям Шекспір — актор і письменник, Тарас Шевченко — маляр і поет, Ріхард Ваґнер — композитор і письменник, Олександр Довженко — прозаїк і кінорежисер, а його учень письменник Микола Вінграновський працював у кіно як актор, режисер і сценарист. Однак варто мати на увазі, що творча індивідуальність по-різному може реалізувати своє світовідчуття в різних мистецтвах. Скажімо, як поет Шевченко був яскравим романтиком, а як маляр значною мірою відчував уплив класицистичних традицій. Поняття «синтез мистецтв» означає поєднання елементів різних мистецтв у єдиному ансамблі. Об'єднання зусиль літератури й образотворчого мистецтва спостерігаємо в ілюстрованих літературних виданнях, літератури й музики — у вокальному жанрі, пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства) — в естетичному оформленні довкілля. За спостереженнями дослідників, кожне з мистецтв у такому синтетичному цілому пристосовується до інших мистецтв і всього ансамблю, набуваючи особливих властивостей, яких у нього не було за відокремленого існування.

Починаючи з XVIII століття, морській тематиці свої найкращі твори присвятили перш за все англійські письменники Даніель Дефо, Джонатан Свіфт, Тобайас Смоллетт, Самюєль Тейлор Кольрідж, Вальтер Скотт, Джордж Гордон Байрон, Фредерик Марріет, Джозеф Конрад, Роберт Стівсон. У свою чергу їх творчість мала великий вплив у становленні американської мариністики, яка мала особисту національну традицію зображення моря і життя моряків. Це Філіпп Френо, Фенімор Купер, Уільям Каллен Брайант, Вашингтон Ірвінг, Генрі Лонгфелло, Уільям Леггет, Натаніель Еймз, Річард Генрі Дана, Герман Мелвілл. Морська тематика також знайшла своє відображення у російській художній прозі М. О. Бестужева, А. А. Бестужева-Марлінського, В. І. Даля, І. О. Гончарова, Д. В. Грігорова, К. М. Станюковича та багатьох інших російських письменників-мариністів

 Автопортре́т — портрет художника, виконаний ним самим. Значного розвитку автопортрет набуває в епоху Відродження і розквітає в 17 ст. Видатні зразки автопортретів дав великий голландський художник Рембрандт. Одним із зачинателів автопортрету в українському мистецтві був Т. Шевченко. На початку 20 століття визначні зразки автопортретів у місті Львів створив вельми талановитий художник нової української генерації Новаківський Олекса Харлампійович

Відчутний потяг до створення автопортретів відчули вже художники-сучасники Леонардо в 15 столітті. Нещасна доля обійшла небезпекою частку з них, що надало нагоду бачити автопортрети низки італійських митців і в 21 столітті, серед яких Доменіко Гірляндайо, Беноццо Гоццолі, Лука Сіньореллі, Перуджино. Молодий сучасник Леонардо — Рафаель Санті (1483–1520) залишив по собі вже автопортрети в малюнках, у фрескі і в живопису олійними фарбами. Деякий час автопортрет італійського митця на фресках слугував в якості візуального підпису автора, як то було у Луки Сіньореллі, Беноццо Гоццолі, у Доменіко Гірляндайо. Але не всі художники відчували той потяг і ми ніколи не матимемо автопортретів Паоло Учелло, Андреа дель Кастаньйо, Мазаччо.

Логічно припустити, що в процес створення автопортретів був втягнутий і Леонардо да Вінчі, що зазнавав зневажливого ставлення і в Флоренції, і в Мілані, потерпаючи від невизнання, хоча мав великі амбіції.

Але майже дві третини зниклого чи знищеного приватного архіву і малюнків Леонардо не дають підстав стверджувати, що ранні автопортрети були. Сенсаційні заяви про віднайдення ранніх автопортретів — постійні спекуляції на популярності уславленого дослідника та художника.

Могутній розвиток мистецтва спричинив появу автопортретів в різних матеріалах і техніках. Майже кожний з матеріалів мистецтва годиться для автопортрета :

Автопортрет (Олекса Новаківський), до 1935 року.

    Фреска — (Доменіко Гірляндайо Філіппіно Ліппі, Лука Сіньореллі,Рафаель Санті

    Теракота — Лоренцо Берніні, Пигаль

    Малюнок — Альбрехт Дюрер, Леонардо да Вінчі, автопортрет Арчімбольдо

    Офорт — Рембрандт,Гойя, Андерс Цорн

    Пастель — Шарден, Розальба Кар'єра, Кантен де Латур

    Дереворити — безліч прикладів

    Олійні фарби. С поширенням техніки жиопису олійними фарбами ці автопортрети стали переважати.

    Пластилін

    Фотографія

Види образотворчого мистецтва

    Архітектура

    Живопис

    Скульптура

    Графіка

    Декоративно-ужиткове мистецтво

    Дизайн

Архітекту́ра (грец. αρχιτεκτονικη — будівництво), — це одночасно наука і мистецтво проектування будівель, а також власне система будівель та споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людей відповідно до законів краси. На сучасному етапі розвитку людства архітектура становить одну з найважливіших частин засобів виробництва (промислова архітектура — будівництво заводів, фабрик, електростанцій тощо) та матеріальних засобів існування людського суспільства (громадянська архітектура — житлові будинки, громадські споруди та ін.). Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства.

Функціональні, конструктивні та естетичні якості архітектури, а саме користь, міцність та краса, — тісно взаємопов'язані. Від конструкційного рішення багато в чому залежать і естетичність творів архітектури. Споруда не тільки повинна бути міцною, але і виглядати має міцною. Надлишок матеріалу навпаки викликає враження надмірної ваги. Візуальна ж недостатність матеріалу асоціюється з нестійкістю, ненадійністю та викликає здебільшого негативні емоції. Функціональне призначення будівлі визначається її типом, в залежності від якого обираються засоби створення певного художнього вигляду. Останній створюється за допомогою засобів архітектурної композиції. Серед її основних засобів архітектоніка, масштаб, пропорції та ритмічні відношення, пластика, фактура та кольори.

Живо́пис (маля́рство, фр. peinture, англ. painting, болг. живопис, пол. malarstwo, чеськ. malířství) — вид образотворчого мистецтва, пов'язаний з передачею зорових образів нанесенням фарб на тверді або гнучкі поверхні, а також твори мистецтва, створені таким способом.

Найбільш поширені твори живопису виконані на пласких або майже пласких поверхнях, таких як натягнуте на раму полотно, папір, поверхні стін і т. д. До живопису відносять і виконані фарбами зображення на декоративному та церемоніальному посуді, поверхня якого може мати складну форму. Живопис - найпоширеніший вид образотворчого мистецтва. Слово живопис означає "живо писати" - писати з життя, твори живопису створюються за допомогою фарб, що наносяться на будь-яку поверхню.

Види живопису: -монументальний; -станковий; -декоративний; -декораційний; -мініатюра.

Скульпту́ра (лат. sculptura, від лат. sculpo — вирізаю, висікаю) — ліпка, пластика, вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів. Скульптура зображує головним чином людину, рідше тварин, її головні жанри — портрет, історичні, побутові, символічні, алегоричні зображення, анімалістичний жанр. Художньо-виразні засоби скульптури — побудова об'ємної форми, пластичне моделювання (ліпка), розробка силуету, фактури, у деяких випадках також кольору.

За своєю формою розділяють два види скульптури: рельєф та круглу скульптуру. Остання в залежності від призначення ділиться на монументальну (великі архітектурні ансамблі, пам'ятники), монументально-декоративну (прикрашає будинки та парки) та станкову (зазвичай представлена в музеях, на виставках або є частиною інтер'єру)

Графіка (нім. Graphik, грец. graphikos «написаний») — вид образотворчого мистецтва, для якого характерна перевага ліній і штрихів, використання контрастів білого і чорного та менше, ніж у живописі, використання кольору. Твори можуть мати як монохромну, так і поліхромну гаму.

Графічний — виконаний у стилі графіки.

Графіка поділяється на такі різновиди:

    станкова

    книжкова

    плакатна

    прикладна

    архітектурна

Графіка  це різновид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в перекладі означає «пишу, дряпаю, малюю». Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв. Адже основним засобом створення художнього образу у графіці виступає найпростіший для людини спосіб відтворення побаченого — лінія, штрих, які творять контур предмету або фігури.

З-поміж якого, малюнок — це найдавніший вид графіки, з нього і починається зародження образотворчого мистецтва. Найтрадиційнішим різновидом графіки й досі залишається малюнок. Витоки малюнку можна знайти у наскельному живописі неоліту, у античному вазописі, середньовічній мініатюрі. Основою для малюнку слугували вологий пісок, пласке каміння, волога глина. З часом малюнки перенесли на керамічні вироби і тканини. В Давній Греції головними виразними якостями графіки були лінії і силуети (античний чорнофігурний вазопис, червонофігурний вазопис). З епохи Відродження малюнок набуває самостійного значення у формі ескізів, альбомних замальовок, етюдів, які виконуються із застосуванням багатьох засобів: олівця, вугілля, крейди, сангіни, пера, пензликів і різних сортів чорнил, туші, акварелі.

Ускладнення графіки йшло разом з винаходом нових фарб — акварелі, гуаші, пастелі, темпери. Хоча в використанні цих фарб певну роль відіграє колорит, а також можливість використання багатьох фарб, що не притаманно первісній графіці.

З часом ускладнилися засоби друкованої графіки — офорт, літографія, ліногравюра тощо. Інший різновид графіки — гравюра або естамп (станкова графіка). Це вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного малюнку, який виконується художником на тому чи іншому матеріалі. Існує дуже багато різновидів гравюри. Це гравюра на дереві та лінолеумі (ксилографія та ліногравюра), гравюра на металі, пунктирна манера, м'який лак, суха голка, офорт, літографія. При цьому висока художня вартість віртуозно виконаних малюнків не втратилася. Це довели дорогоцінні малюнки геніїв від італійського Відродження і бароко до майстрів сучасності (малюнки Леонардо да Вінчі, Боттічеллі, Рафаеля, Мікеланджело, Босха і Грюневальда, Рембрандта, архітектора Баженова, Едуарда Мане, Родена, Павла Коріна, Дмитра Жилінського, київського графіка Сергія Конончука).

Декоративно-ужиткове мистецтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут

Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдиним можливим засобом вираження змісту та художньої образності. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета — меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання — різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом — дерево, кераміка, текстиль, камінь, лоза, тобто використання природних матеріалів; метали та їх сплави, пластмаси, скло, порцеляна, папір та ін., тобто використання штучних, винайдених людиною матеріалів.

 Дизайн — це творчий метод, процес і результат художньо-технічного проектування промислових виробів, їхніх комплексів і систем, орієнтований на досягнення найповнішої відповідності створюваних об'єктів і середовища загалом потребам людини, як утилітарних так і естетичних.

Дизайн (англ. design) — задум, план, ціль, намір, творчий задум, проект і креслення, розрахунок, конструкція, ескіз, малюнок, візерунок, композиція, мистецтво композиції, витвір мистецтва.

Дизайн — специфічний ряд проектної діяльності, що об'єднує художньо-предметне мистецтво і науково обґрунтовану інженерну практику у сфері індустріального виробництва.

У зв'язку з різноманітністю направленості дизайну не вважається можливим створення єдиної науки, яка б вивчала дизайн в цілому. Як наслідок важко створити інститут дизайну загалом та міцні зв'язки між дизайнерами різних напрямків. Ситуація складається таким чином, що ці напрямки дизайну розвиваються відокремлено. Так само не збігаються предмети вивчення графічного дизайну та ландшафтного дизайну.

Високий рівень досягнення породжує високий рівень очікування. історично склалася потреба у студії дизайну, що виконує цю роботу професійно. Високий рівень очікування виникає перш за все через мистецьку складову дизайну. Як нам відомо мистецтво, на відміну від дизайну, розвивається вже досить тривалий час. Студія дизайну, в свою чергу, має за мету створення обох складових дизайну, як мистецьку, так і проектувальну. Саме тому вона дуже часто виникає як окремий підрозділ. Сучасні веб-студії виробляють подвійний продукт — дизайн як мета досягнення (результат), та дизайн як інструмент створення (проектування).

Метою дизайну може виступати вирішення проблем проектування від найменшого елементу конструкції до глобальних великих і навіть утопічних ідей. У зв'язку із різким зростанням населення планети, ще однією метою дизайну стає соціальна привабливість. Тобто дизайн стає інструментом комунікації між людиною та об'єктом дизайну. Мета ж дизайну має значущість лише для дизайнерів як керівників проектування.

Таким чином, з мети дизайну можна зробити висновки щодо його завдання. Основним завданням дизайну є:

    Ергономіка — легкість у використанні об'єкта дизайну;

    Інтерфейс користувача — психологічні особливості оператора, що працює з об'єктом дизайну;

    Останні тенденції — застосування нових технологій в дизайні для спрощення його інших завдань.

Отже, об'єкт дизайну — річ, що модифікується завдяки дизайну у напрямку вирішення проблем проектування або соціальної привабливості. Так, під час автотюнингу об'єктом дизайну є авто, яке може видозмінюватися як у бік кращих технічних характеристик, так і у бік кращого «сучаснішого» вигляду.