Українські художники

                                     Українські художники

Свої видатні звершення в науці, освіті й техніці українці завжди супроводжували створенням величних витворів мистецтва, що появлялися насамперед з-під пензля художників і вмілих рук скульпторів.

Лосе́нко Анто́н (Антін) Па́влович (* 30 липня (10 серпня) 1737 — † 23 листопада (4 грудня) 1773) — живописець, рисувальник, педагог, культурний діяч українського походження. Академік петербурзької Академії мистецтв (1770), професор (1772). Основоположник російського історичного живопису.

Народився в місті Глухів у козацькій родині. Навчався в Глухівській школі співу та інструментальної музики. Рано став сиротою. У 7 років (1744) направлений у Придворну співоцьку капелу. 1753 року (через пов'язану з віком зміну голосу) відданий на навчання до кріпацького живописця графа Петра Шереметьєва — портретиста Івана Аргунова (1729–1802).

1758 року зарахований графом Іваном Шуваловим до петербурзької Академії мистецтв, де навчався під керівництвом французьких художників Луї-Жозефа Ле-Лоррена (1715—59) та Жана-Луї Девельї (1730–1804). 1760 року написав портрети президента петербурзької Академії мистецтв графа Івана Шувалова, поета Олександра Сумарокова. Від вересня цього ж року вдосконалював свою майстерність у Жана Рету (1692–1768) в Парижі (Франція). Створив там велику картину на євангельський сюжет «Чудесна ловля риби». 1762 року повернувся до Санкт-Петербурга. Написав портрети великого князя Павла Петровича (майбутній імператор Павло I; «Портрет Великого князя Павла Петровича в детстве»), засновника першого російського публічного театру Федора Волкова і актора Якова Шумського.
У 1763—65 роках знову вчився в Парижі у майстерні історичного живопису Жозефа-Марі Вієна (1716–1809). Там він написав, зокрема, «Смерть Адоніса», «Андрій Первозванний» (обидві 1764), «Жертвоприношення Авраама (Авраам приносить в жертву сина свого Ісаака)» (1765). Від 1766 року вивчав античність і копіював майстрів Відродження в Італії, написав полотно «Зевс і Фетіда» (1769). У його картинах початку й середини 1760-х років на біблійні сюжети відчутні зв'язки з мистецтвом пізнього бароко, наступні праці (зокрема «Авель» і «Каїн», обидві 1768) позначені рисами класицизму.
1769 року повернувся в Санкт-Петербург. 1770 року створив картину на тему давньоруської історії — «Володимир і Рогніда», яка стверджувала рівноправність національної історії з історією античного світу. За неї отримав звання академіка. Цього ж року зайняв посаду ад'юнкт-професора петербурзькій Академії мистецтв. 1772 року став професором і директором (спільно з французьким скульптором Ніколя-Франсуа Жілле, 1709—91) петербурзької Академії мистецтв. Створив перший в Російській імперії посібник з художньої анатомії під назвою «Изъяснение краткой пропорции человека, основанной на достоверном исследовании разных пропорций древних статуй, старанием Императорской Академии художеств профессора живописи господина Лосенка для пользы юношества, упражняющегося в рисовании, изданное». Підготував рекомендації щодо роботи над історичною картиною. Працював над полотном «Прощання Гектора з Андромахою» (1773, не закінчена; у піднесених образах у ній втілено ідею патріотичного подвигу, готовності до самопожертви). 1773 року (на 37 році життя) почав тяжко хворіти і невдовзі помер. Похований на Смоленському кладовищі в місті Санкт-Петербург.
Його педагогічна діяльність, а також його підручник (ним користувалися до середини 19 століття) істотно вплинули на розвиток художньої освіти в Російській імперії.
Картини Лосенка зберігаються в музеях Росії, Білорусі, України («Авель» — у Харківському художньому музеї)

Володи́мир Лýкич Боровикóвський (* 24 липня (4 серпня) 1757, Миргород — †6 (18) квітня 1825) — український та російський художник-живописець, іконописець та портретист, академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1795).

Володимир Лукич Боровиковський народився 4 серпня за старим стилем чи 24 липня за новим 1757 в Миргороді у сім'ї козака Луки Івановича Боровиковського (Боровика). Спеціальності, як і брати Василь, Іван, Петро і Дем'ян, вивчився у батька — іконописця. У рідному Миргороді В.Боровиковський жив і працював понад 30 років, з 1774 року служив у Миргородському козачому полку — за полковою ієрархією був значковим товаришем.
Переїхавши до Петербурга (кінець 1780-х pp.), очевидно, працював під керівництвом Д.Г. Левицького.
З 1795 року — академік, з 1802 — радник Академії мистецтв.

Рання творчість Боровиковського зв'язана з традиціями українського живопису 18 століття (релігійні картини в Київському музеї українського мистецтва, портрет полковника П. Я. Руденка у Дніпропетровському художньому музеї та ін.).

Великим успіхом користувались його мініатюри й портрети, особливо жіночі (портрети М.І. Лопухіної, 1797, Третьяковська галерея; В. І. Арсеньєвої, Російський музей в Петербурзі). В цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітна постать жінки зображається в стані мрійного замислення на фоні «сільського пейзажу».

У великих парадних портретах А. Б. Куракіна і Павла І поєднується живописна майстерність а яскравою та переконливою характеристикою особи. Катерину II (1795, Рос. музей в Ленінграді) Боровиковський намалював звичайною старою жінкою в хатньому одязі на прогулянці в парку.

Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —подвійний портрет служниць архітектора Львова «Дашенька та Лізонька», портрет торжковської селянки Христини (бл. 1795), портрет селянина, названий «Алегорія зими» (ост. десятиліття 18 ст.).

В останній період творчості під впливом патріотичного піднесення, викликаного Вітчизняною війною 1812, В. Боровиковський в створюваних тоді портретах М.І. Долгорукої, А.Л. Сталь, І.А. Безбородька (брата засновника Ніжинського ліцею О.А.Безбородька) та ін. прагнув передати благородство, людську гідність, героїчність. Строгішою стає композиція портретів Боровиковського, чіткішим пластичне моделювання персонажів.

До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо.

Загалом Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох музеях Росії та України.

Іва́н Костянти́нович Айвазо́вський (рос. Иван Константинович Айвазовский, вірм. Հովհաննես Այվազյան — Ованес Айвазян, *17 (29) липня 1817, Феодосія — †19 квітня (2 травня) 1900, Феодосія) — український[1][2][3][4] та російський[5] живописець-мариніст вірменського[6] походження. Створив понад 6 тисяч полотен, найвідоміші з котрих морські пейзажі та сцени морських баталій.

Народився в сім'ї вірменського крамаря, родина якого переселилася в Крим з Галичини в 1812 році. Сім'я жила бідно і вже в 10 років Іван працював у міській кав'ярні. Він прекрасно грав на скрипці і співав, але найбільшою радістю для нього було малювати самоварним вугіллям на стінах будинків. Цей «настінний живопис» помітив архітектор Кох, який подарував Івану перші олівці і папір, а потім показав малюнки градоначальнику І. О. Казначеєву. Олександр Іванович, ставши губернатором, забрав підлітка з собою до Сімферополя, поселив у своєму будинку, віддав до гімназії.

В. Штернберг. Айвазовський в італійському костюмі. 1842-1840 р. Іван Айвазовський подорожував за кордоном, працював у Римі, Неаполі, Сорренто, Венеції, Парижі, Лондоні, Амстердамі. 1845 на запрошення турецького султана побував у Стамбулі. Пізніше відвідував це місто ще вісім разів з 1845 по 1890 та писав полотна на замовлення султанів Османської імперії. 30 цих робіт виставлено в музеї імперії палаці Dolmabahçe. Айвазовський вільно розмовляв українською мовою.

Після свого повернення назавжди оселився у Феодосії, де збудував будинок та майстерню, влаштовував виставки, грошові надходження від яких передавав на добродійні цілі, 1880 заснував картинну галерею. З 1844 академік Петербурзької академії мистецтв, а з 1887 — її почесний член. З 1894 член Товариства південноросійських художників в Одесі.

Наприкінці життя передав у дарунок рідному місту будинок і майстерню, картини й скульптурні композиції. Навіть за кілька годин до смерті художник працював над картиною — «Вибух турецького корабля» (1900).

Усього Айвазовський створив понад 6 тисяч картин, які нині прикрашають музеї світу та приватні зібрання.

 Івану Айвазовському українство має вклонитися також за виховання геніального майстра українського пейзажу, уродженця Маріуполя Архипа Куїнджі (Шаповала) (1842-6.08. 1910), який, пройнявшись українською тематикою, створив низку неперевершених полотен, що принесли йому заслужену славу.

Зокрема, це: «Степ», «Чумацький тракт в Маріуполі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Дніпро вранці», «Захід сонця в степу».

 На Вороніжчині народився видатний живописець Микола Ге (27.02.1831-13.06.1894), який з п’ятирічного віку потрапляє до українського оточення родини в Києві й на Поділлі, де підтримувалася «традиційна малоросійська атмосфера». Все це відбилося в майбутній творчості художника, тим паче, що під час навчання в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі Микола Ге постійно контактує з українцями Північної Пальмири.

Ще більше український вплив на творчість майстра посилився, коли він переїхав на хутір під Бахмач на Чернігівщині, де продовжував залишатися помітною постаттю культурного життя столиці й ближчих Києва та Чернігова. У цей період Микола Ге писав, як правило, портрети українських селян, пейзажні етюди, численні зразки портретного жанру.

Потяг до розкріпачення в творчості, протиставлення прогнилому псевдокласицизму, що культивувався в Російській імперії, призвів до ініціативи трьох художників українського походження — Івана Крамського, Миколи Ге і М. М’ясоєдова — заснувати в Петербурзі нове мистецьке об’єднання «Товариство пересувних виставок». До нього одразу ж пристали такі видатні малярі українського походження, як Костянтин Трутовський, Ілля Репін, Архип Куїнджі (Шаповал), Микола Пимоненко, Михайло Ярошенко. Невдовзі воно поширило свою діяльність на великі міста України, виставляючи експозиції в Києві, Харкові, Одесі.

Крім того, Україна витворила для світового образотворчого мистецтва таке самобутнє явище, як «Товариство південноросійських художників», що постало в Одесі наприкінці 80-х років XIX століття за ініціативою херсонського поміщика Л. Скадовського, котрий як митець і щирий український патріот, за висловом І. Кейвана, намагався «відірвати українських мистців від «общого котьолка», тобто від централі в Санкт-Петербурзі, творити на чисто-українські теми й виставляти твори мистців на українській території».

 Чільним діячем його був уродженець козацького        Острогозька, що на Вороніжчині,

Іван Крамський 27 травня (8 червня) 1837, Нова Сотня, Російська імперія — † 24 березня (5 квітня) 1887, Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський художник-портретист, теоретик образотворчого мистецтва, творець Артілі художників (1865 рік), один з організаторів та керівник Товариства пересувник виставок (1870 рік), академік живопису.

Іван Крамський народився в козацькій слободі Нова Сотня, яка знаходилася тоді на околицях міста Острогозька Воронезької губернії (Східна Слобожанщина). Саме прізвище художника свідчить про те, що колись його предки займалися якоюсь торгівлею («крамарювали»). Дитинство майбутнього художника промайнуло на українській Східній Слобожанщині, і жила родина Крамських в звичайній хатці-мазанці з очеретяним дахом на типовій українській вуличці неподалік від річки Тихої Сосни. Дідусь і батько Івана були писарями в Острогозькій міській управі, а він сам навчався наукам в місцевому повітовому училищі. Але в віці 12 років Іван залишився без батька, який помер, і аби заробляти гроші для родини та продовжувати навчання, хлопчику довелося самому стати писарчуком в Острогозькій думі. Вже з малих літ він оволодів самоуком мистецтвом малювання, і за допомогою одного місцевого аматора, навчився малювати акварельними фарбами. Півроку він займається в майстерні острогозького іконописця. 1853-го року до Острогозька приїхав мандрівний харківський фотограф Яків Данилевський, який заробляв на життя виробництвом фотографій, пересуваючись для цього з міста до міста. Фотографічні карточки того часу були не дуже доброї якості, і фотографічні портрети вельми часто доводилося підробляти олівцем, тож Данилевський бере до себе 16-річного Крамського ретушером. Три роки Крамський з Данилевським мандрують різними містами Росії та України, а 1856-го року Іван потрапляє до Петербургу. Тут талановитого юнака помічають, і наступного року він стає студентом Імператорської Академії мистецтв.

За свої студентські роботи Іван Крамський одержує малу золоту медаль Академії, але бунтівний, незалежний характер не дає Крамському миритися з офіціозною рутиною академічного мистецтва, яке пропагувало в суспільстві імперські цінності, і зовсім не звертало уваги на насущні інтереси того самого суспільства. В 1863-му році Крамський очолює так званий «бунт чотирнадцятьох», коли 14 випускників Академії відмовилися писати дипломну роботу на задану тему «Бенкет у Валгаллі», за право отримання великої золотої медалі та пенсіонерської поїздки до Італії. Молоді художники на чолі з Крамським вимагали права вільного вибору тем. Консервативно налаштоване керівництво Академії  відмовило їм у цьому. Тоді вони покинули стіни Академії, що було розцінено як бунт. В 1865 році Крамський організує Артіль художників. Метою організації, згідно з її Статутом, було об'єднання творчих зусиль для забезпечення свого матеріального становища та надання можливості реалізовувати свої твори публіці на комерційних засадах.

На прохання професора Маркова Крамський 1865 році приїздив для розпису купола у храмі Христа Спасителя у Москві. Ця робота тривала 4 роки. З 16000 рублів, отриманих для працю в храмі, Іван Миколайович собі взяв 4 тисячі, а решту розділив поміж товаришами.

Але незабаром стали очевидні коливання в Артілі. Художники почали «вставати на ноги» і вимагати незалежності. Тому І.Крамський першим вийшов з артелі. 2 листопада 1870 він вступив до Товариства пересувних виставок, став одним з його організаторів та керівників.

На першій пересувній виставці Крамський представив картину «Русалки. Травнева ніч» (1871 рік), яку він намалював під впливом твору М. В. Гоголя. Але картина вийшла дещо слабкою. Але вже чергова картина — «Христос у пустелі» стала подією другої пересувної виставки у 1872 році. Продовженням ідеї цієї картини стало полотно «Регіт» (1877 рік).

І.Крамський пише все більше портретів по замовам, стає визнаним майстром цього жанру. Для П.Третьякова та його галереї І.Крамський створив значну кількість портретів діячів культури Російської імперії, мистецтва та науки. Всього у художньому доробку Івана Миколайовича більш ніж 430 портретів сучасників.

Сергій Васильківський

Визначну роль у формуванні українського національного мистецтва відіграв уродженець Ізюма на Харківщині Сергій Васильківський (19.10.1854-7.10.1917). Постійно подорожуючи Україною, створив ряд І відомих пейзажів: «Весна на Україні», «Влітку», «Кам’яна балка», «На околиці». За карти. ну «На Дінці» отримав велику золоту медаль

І та звання художника першого ступеня. До речі, протягом навчання в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі був відзначений 11-а срібними й 2-а золотими медалями.

Перебуваючи в закордонному відрядженні, виставляв свої твори на виставках у Парижі поза конкурсом, зокрема, «Канал. Париж», «Ранній ранок. Бретань», «Дорога до моря», «Ранок у Безансоні» тощо.

Повернувшись на батьківщину, багато подорожував пішки Лівобережною Україною, що дало теми для картин історичного жанру: «Козачий пікет», «Запорозький сторожовий пункт XVIII століття».

Щодо написаних ним краєвидів України, Криму, Кавказу, то найпомітнішими серед них — «Гірський пейзаж», «Залишки вікового лісу», «Осінній вечір», «Ловлять снігура», «Гурзуф у місячну ніч», «Місячна ніч», «Козача левада». Усього ж творчий доробок Сергія Васильківського нараховує понад три тисячі творів.

 Великим сином України залишався все життя уродженець Чугуєва на Харківщині Ілля Рєпін (17.08.1844- 29.09.1930), що засвідчують бодай одні «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

Дочка великого художника Віра згадувала, що «майже щодня тато вголос читав про запорожців по-малоросійському у віршах… і розповідав про

Січ… Моєму маленькому братові Юрі виголили голову й лишили чуб: на його круглій голові висів спочатку маленький, а потім вився довгий «оселедець», який він замотував за вухо. І костюм йому зшили, жовтий жупан з відкладними рукавами, коли його хрищений Мурашко привіз йому малоросійську сорочку й шаровари».

За словами Дмитра Чуба, «Запорожці» — це данина Репіна рідній Україні, це той твір, яким він ще наприкінці XIX століття заявив перед світом те, що напише українству незадовго перед смертю: «Я ваш, а не їхній». І це зримо відчувається на полотні. Коли 1891 року «Запорожці» вперше були виставлені на показ, один з критиків написав: «Пригляньтеся пильніше, ви починаєте розуміти, що перед вами не просто весела компанія, а історичні діячі, не епізод комедії, а історичний момент. Це право на сміх над грізним могутнім султаном, куплене кров’ю, куплене незчисленною кількістю героїчних смертей і дій. Потрібна велика відвага в душі, велике сміливе серце, щоб так щиро сміятись в таку хвилину».

Такою ж даниною платив великий художник рідній землі й багатьма іншими своїми полотнами: «Чорноморці», «Гайдамаки», «Козак Голота», «Гопак у старовиному Запорожжі», «Гетьман», «Портрети Тараса Шевченка», «Чудотворний образ», «Дід з Чугуєва», «Вечорниці» тощо.

Коли в 20-і роки XX століття уряд УСРР за підказкою з Москви намагався виманити художника з еміграції, і навіть написав до нього листа у Фінляндію українською мовою, Ре-пін відповів: «Признаюся Вам, що Ваше писання мені — дуже відрадне душі моїй, і я дуже шкодую, що не в силі відповісти Вам на такій любезній моєму серцю мові дорогої України…». 86-річний митець уже не міг покинути влаштований побут, де творилися його шедеври.

 Маляром світової слави був і уродженець Києва Олександр Мурашко (7.09.1875-14.06.1919). Його дипломна робота «Похорон кошового» (1900) здобула на престижній виставці перше місце, завдяки чому він одержав стипендію Академії художеств на подорож за кордон. Там протягом двох років він створив цикл картин — «Кав’ярня», «Парижанки. Біля кав’ярні», «На вулицях Парижа», «Три дами», «Портрет дівчини в червоному капелюсі» (всі 1902-1903).

А 1909 року його картина «Карусель» одержала золоту медаль у Мюнхені з-поміж тисячі полотен різних європейських художників. Після цього він влаштовує свої персональні виставки в Берліні, Кьольні, Дюсельдорфі, Венеції, на яких його твори закуповувалися до приватних збірок королівських родин.

14 червня 1919 року його заарештувала більшовицька міліція, а наступного дня Олександра Мурашка знайшли замордованого. За словами Івана Кейвана, «замордували підступно таку неоціненну людину, щоб позбавити українську духовість найціннішого скарбу. Такий, з підступом і холодним садизмом, злочин мабуть не мав прецедентів у світовій історії. Олександр Мурашко загинув трагічно на 44-му році життя, коли доходив до верхів’я свого розвитку та слави не тільки в українському та європейському мистецтві, але й у світовому. Коли ще мав перед собою широкі творчі горизонти і як професор Академії мистецтв міг виховати численні кадри майбутніх українських мистців. Він перший впав жертвою московсько-більшовицького окупанта, а за ним пішли наступні: в 1920 році підступно знищили Юрія Нарбута, затруївши воду, яку він пив, а в 1921 році — композитора Миколу Леонтовича…».

 Одним з найвидатніших українських митців-малярів був уродженець Сумщини Федір Кричевський (* 10 (22) травня 1879, Лебедин — † 30 липня 1947, Ірпінь) — український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940). Народився 22 травня 1879 року у Лебедині (нині Сумська область) в сім'ї фельдшера, єврея-вихреста Григорія Якимовича Кричевського та його дружини, Прасковії Григоріівни. Здобував художню освіту в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, яке закінчив у 1901 р. У 1910 закінчив Петербурзьку академію мистецтв, після чого здійснив річну подорож по Східній Європі, під час якої також навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив якого помітний як в філософії, так і в технічній манері Ф.Кричевського (порівн. триптих Крічевського «Сім'я» з картинами Г.Климта «Життя та Смерть», «Три віки жінки», «Поцілунок» та інші).

З 1913 Кричевський працював у Києві: викладав у художньому училищі (1913–1917), Українській академії мистецтв (1918–1922, був її першим ректором), у Київському художньому інституті (1924–1932, 1934–1941). Більшість творів художника зберігається у Національному художньому музеї.

Під час Другої світової війни залишився на окупованій території. Був головою Спілки митців України. Ніхто з друзів та колег не зрадив його з дружиною, незважаючи на їх походження. Наприкінці війни намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд в якому він їхав не встиг відійти далеко від Кеніґсберґа, через швидкий наступ Червоної Армії. Кричевський був зааррештований НКВС і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер з голоду[Джерело?], незважаючи на поміч, яку отримував від Тетяни Яблонської.

Один з засновників і перший ректор української Академії образотворчого мистецтва. Таким же знаним митцем був і його старший брат Василь Кричевський (* 31 грудня 1872 (12 січня 1873), Ворожба (Лебединський район) — † 15 листопада, 1952) — український маляр, архітектор, графік.

Був патріархом великої родини Кричевських, яка дала українському мистецтву ряд видатних особистостей. Батько художників Василя та Миколи, митців, які здобули собі розголос особливо за свої праці аквареллю. Дід мисткині Катерини Василівної Кричевської-Росандич. Брат Федора Кричевського — видатного образотворчого митця і педагога.

Побіч малярства, у якому Василь Кричевський був типовим представником ліричного «українського імпресіонізму», графіки, де він пов'язував сучасність із здобутками книжкових прикрас 17-18 століть, виконавши у цьому дусі, між іншими цінними працями, проект прийнятого Центральною Радою українського державного герба, його вважають творцем нового українського стилю в архітектурі. Народився 1873 року в селі Ворожба на Слобожанщині. Він був найстаршим з 8-ми дітей міщанина, повітового земського фельдшера Григора Якимовича Кричевського та його дружини, Прасковії Григоріівни. Навчався в місті Харкові в залізнично-технічному училищі. По закінченні був помічником міського архітектора.1903 року одержав першу нагороду на конкурсі будинку Полтавського Земства, який був побудований за його планами і став зразком нового архітектурного стилю (Український архітектурний модерн) (УАМ),спертого на спадщину українського народного будівництва. Між 1904–1908 роками він бере участь у керівництві будівництвом та художньому оформленні цього будинку.

У роках 1912-1913-му Василь Кричевський керував майстернями килимів Ханенків у селі Геленівці Васильківського повіту Київської губернії і керамічною школою в Миргороді.На замовлення відомого мецената-мільйонера Богдана Ханенка В. Г. Кричевський виконав картони (ескізи) килимів на теми українського народного мистецтва. Оленівська майстерня виткала ті килими для подружжя Ханенків.

За української влади він був обраний першим ректором Державної Академії Мистецтва в Києві, а пізніше був професором Архітектурного Інституту і Мистецького Інституту в Києві, який большевицька адміністрація переорганізувала з Державної Академії Мистецтва.

Василь Кричевський керував мистецькою частиною у випродукуванні великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило». «Борислав сміється» та «Звенигора» в роках 1925–1927. В роках 1935–1936 він оформив фільм «Назар Стодоля», а 1937 року перший в Україні кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок». 1940 року в Києві була влаштована велика індивідуальна виставка його праць, яка мала 1055 експонатів.

Під час війни Василь Кричевський залишив Київ і виїхав спочатку до Львова, де був ректором Вищої Образотворчої Студії. Потім викладачі та студенти переїхали на Лемківщину (Криниця; село Лобове, в якому розписували церкву, зокрема, одним з студентів був Володимир Воронюк ). Пізніше до Німеччини, 1949 року на постійне місце проживання до Каракасу (Венесуела, де помер 15 листопада 1952 року.Через деякий час відбулося перепоховання Митця на українському цвинтарі св. Андрія в м. Бавнд-Брук, штат Нью-Джерсі, США. Протягом довгих років збирав предмети української народньої творчости і, будучи тонким знавцем української етнографії, зумів скомплектувати одну з найбагатших колекцій того типу в Україні. На жаль, збірка Василя Кричевського, що містилася в будинку Миколи Грушевського, згоріла під час артилерійського обстрілу більшовиками у 1918 році.

Ще одного видатного митця-монументаліста — Михайла Бойчука (30.10.1882 -13.07.1937) народила світові Тернопільщина, ім’я котрого дало назву нового напрямку в розвитку мистецтва. Відомий французький поет Г. Аполлінер наголошував: «Ця школа, що породжує візантинізм, і має значну кількість прихильників… У своїх невеличких картинах усі вони (бойчукісти) застосовують просту композицію, золоте тло, старанну обробку деталей». А критики 20-х років XX століття порівнювали їхній живопис з українською народною піснею.

Вищу професійну освіту він одержав у Краківській AM, поповнював свої знання й у Мюнхені, Парижі, де був водночас помітним членом й одним із засновників Української громади.

Повернувшись до України в 1917, був одним із професорів — фундаторів Української AM, де керував майстернею монументального живопису. Під його керівництвом створено низку монументальних розписів.

Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця — 30 жовтня 1881 року. Його рідне село Романівка — глухий закуток за 18 кілометрів від Теребовлі.

Батько — рільник, підписував свої листи — Лев або Левонтій. Мати — Ганна, дочка Андрія. Після її смерті (9 квітня 1907 р.) батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого — Олену й Розалію. Родина посідала 14 моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, — разом із нею пропали ранні малюнки Михайла.

1898 — майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Ю. Панькевича у Львові.

Підтриманий Науковим товариством ім. Т. Шевченка на чолі з М. Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській.

Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.

 Новому напрямку в розвитку образотворчого мистецтва, що відомий нам як супрематизм дав уродженець Київщини Казимир Малевич  (* 11 (23) лютого 1878^[1] (за іншими даними — 1879^[2]), Київ — † 15 травня 1935, Ленінград) — український художник-авангардист, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва. Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.

До 17 років жив на Поділлі — Ямпіль, Харківщині — Пархомівка (з 1890 по 1894, у Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста) і Білопілля, Чернігівщині — Вовчок і Конотоп.

Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895–1897).

В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904–1905) та в студії Ф. Рерберга (1905–1910). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників «Бубновий валет» (1910) і «Віслючий хвіст» (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: («Селяни в церкві», 1911-12; «Врожай», 1911) та кубофутуристському стилі («Англієць в Москві», 1914). Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915 започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», 1913; «Біле і чорне»), видавав журнал «Supremus» (1916).

У 1919–1922 викладав в художній школі Вітебська, а в 1923–1927 — директор Інституту художньої культури в Ленінграді.

В 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі «Нова Генерація» (1928–1929) у Харкові.

В 1927–1930 викладав в Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян, мав намір працювати з О. Архипенком. Однак, початок репресій в Україні проти інтелігенції змусили Малевича знову повернутись у Ленінград.

Помер художник в Ленінграді, похований під Москвою.

У вересні 2012 депутати Київської міської ради підтримали ініціативу професора Дмитра Горбачова та президента Асоціації Європейських журналістів Артура Рудзицького про перейменування у Києві вулиці Боженка у вулицю Казимира Малевича (1879 року саме на цій вулиці- тоді Бульонська — народився художник).

Автор картин: «Купальниці» (1908), «Дачник» (1909–1910), «На жнива» (1910), «Жнива» (1912), «Лісоруб» (1912), «Квітникарка» (1913), «Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928–1932) та багатьох інших.

 Активним учасником футуристичного руху в мистецтві був уродженець Харківщини Давид Бурлюк (* 9 (21) липня) 1882, хутір Семиротівщина (Семиротівка)[1] поблизу с. Рябушки, Лебединський район Сумська область — † 15 січня 1967, Нью-Йорк, США) — український і російський художник-футурист, поет, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець.

Народився на хуторі Семиротівщина Лебединського повіту Харківської губернії.

Згодом писав у своїх «Спогадах футуриста»:

    «… З боку батькового — ми українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько «Писарчуки», ми були писарями Запорозького війська. Батько писав вірші по-російськи й по-українськи, але рідною мовою мало. З усіх письменників я Гоголя знав краще всіх, завчивши з нього силу-силенну уривків на пам'ять. Тараса Шевченка українською мовою читав нам звичайно батько. Читання «Петруся» завжди закінчувалося слізьми.

    1915-го я намалював картину «Святослав», стиль старовинного українського живопису. Мій колорит глибоко національний. Жовто-гарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б'ють ніагарами з-під мого пензля. (…)

    У своєму житті я намалював безліч українських баских коней. І мені могло б пасувати наймення, перефразовуючи Геродота, „співця кобилиць“»[2].

1893–1895 — навчався в Олександрійській чоловічій гімназії (м. Суми).

Навчався в Казанській художній школі, Одеському художньому училищі, мистецьких студіях Мюнхена (А.Ашбе) та Парижа, Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.

Пройшовши періоди захоплення імпресіонізмом, неопримітивізмом та іншими модерними мистецькими течіями, Д.Бурлюк став ідеологом російського футуризму як у живописі, так і в літературі. Хоча він був натхненником й ініціатором різних столичних (найчастіше епатажних) заходів, які повинні були поширювати нові ідеї в російській культурі, його власна дебютна малярська виставка відбулася в Самарі (1917). А єдиний його поетичний збірник «Лисіючий хвіст» був виданий 1919 року в Кургані.

Революційні події 1917 в Росії сприйняв захоплено, але прижитися в більшовицькій країні не зміг. Спочатку емігрував до Японії, а потім — до США.

Після знайомства з Володимиром Маяковським ввів його до кола поетів. Маяковський згадував про нього:

    «Мій дійсний учитель, Бурлюк зробив мене поетом… Видавав щодня 50 копійок. Щоб писати, не голодуючи».

Великий інтерес становлять спогади Давида Бурлюка про футуризм і В.Маяковського.

В еміграції Д.Бурлюк залишився вірним своїм естетичним смакам, проте його живопис тепер розвивався в рамках панівного на Заході мистецтва. У Нью-Йорку Д.Бурлюк видавав журнал «Колір і рима». Багато мандрував. Його виставки відбувалися в багатьох містах Європи, Австралії й Америки.

Серед картин митця є твори, присвячені його Батьківщині — Україні (зокрема, «Святослав», «Запорожці у поході», «Козак Мамай», «Рибалки», «Тарас Шевченко»).

Відомий як лідер вітчизняного футуризму (маніфест «Ляпас громадському смаку»). Один із чільних творців українського модернізму початку 20 століття.

У музеях і приватних збірках України збереглося лише 35 робіт Д.Бурлюка. Принаймні стільки вдалося зібрати 1998 в Національному художньому музеї, де проводили виставку провідного футуриста

Деякі з його художніх полотен є в Сумському художньому музеї.

Основна частина творів Д.Бурлюка зберігається у меморіальному музеї художника у Нью-Йорку. Є також у Росії, країнах Європи, в Японії, Канаді.

4 грудня 2007 на лондонських торгах аукціонного будинку Sotheby's був встановлений український рекорд. Картина українського художника була продана за $650 000

Підтримував свого брата в розвитку футуризму й авангардизму Володимир Бурлюк (27.03.1886-1917), що народився вже на Херсонщині.

З його помітних творів, що експонуються в найкращих музеях світу, насамперед необхідно вказати на картини «Весна», «Пейзаж», «Квіти», «Краєвид у стилі «Клаузон», «Квіти», «Селянка».

1903 року навчався в приватній художній школі А. Абже в Мюнхені, 1904 року — в студії В. Кормона в Парижі. Потім навчався в художніх училищах: у 1905–1910 роках — у Києві, 1911 року — в Одесі, у 1911–1915 роках — у Пензі.

Від 1907 року учасник авангардистських угруповань і виставок «Стефанос» (Москва), «Ланка» (Київ), «Салон Іздебського» (Одеса), «Синій вершник» (Мюнхен), «Гілея» (Херсон), «Спілка молоді» (Санкт-Петербург). Ілюстратор футуристичних видань (Херсон, Каховка, Москва).

Загинув на фронті Першої світової війни. Малював картини у стилях «сецесія», «кубофутуризм». Винайшов оригінальну декоративно-геометризовану манеру, названу «клуазонізм».

 Марі́я Костянти́нівна Башкірцева або Марі́я Костянти́нівна Башки́рцева (*24 листопада 1858, Гавронці, нині Диканського району — †31 жовтня 1884, Париж) — французька художниця українського походження, майстер жанрового живопису; з 1870 жила у Франції; автор знаменитих Щоденників. В селі Черняківка створено музей Башкирцевої та названо галявину Маріїною долиною, де щороку на день молоді проводяться масові гуляння з виставками художніх творів Народилася в українському селі Гавронці. Її батько, Костянтин Башкірцев, був великим землевласником та очолював дворянство Полтавської губернії. Мати, Марія Бабаніна, харків'янка, донька полковника — аристократа, який був бібліофілом, англоманом і поціновувачем мистецтв 1870 року родина переїхала за кордон.

Навчалася живопису в паризькій Академії Жуліана.

Майстер жанрового живопису. Відомі картини: «За книгою», «Молода жінка з букетом бузку», «У студії Жульєна», «Мітинг», серії автопортретів.

Як художниця була під впливом творчості живописця Ж. Бастьєн-Лепажа.

1879 на конкурсі творчих робіт удостоєна золотої медалі.

Хворіла на туберкульоз, померла у віці 25 років. Похована в Парижі. Посмертна виставка картин відбулася в Парижі (1885). Твори зберігаються в музеях Франції, Голландії, США, Росії та України.

У Ніцці в музеї Шере існує зал Башкирцевої.

Авторка відомого європейському читачеві «Щоденника»(1873–1884).

Твори видатної української художниці полтавки Марії Башкирцевої (23.11.1860-12.11.1884), яка опановувала майстерність живопису в Парижі, також зберігаються в багатьох країнах світу. У Ніцці (Франція) є навіть окремий зал, де виставлені її твори.

А православна каплиця на цвинтарі Пассі в Парижі, де поховано художницю, інформує відвідувачів про здобутки художниці: на зовнішньому мурі — список творів, на стіні — її велика картина «Святі жінки». Ця каплиця є серед національних історичних пам’яток Франції.

Крім того, в Люксембурзькому палаці в Парижі біля символічної скульптури «Безсмертя» в списку видатних людей Франції є й ім’я нашої землячки.

 До тих небагатьох українських митців, які ще за життя здобули світову славу на Заході, належав і уродженець золотого Поділля Яків Гніздовський (хорв. Jakiv Hnizdovskij, пол. Jakob Gniazdowski; * 27 січня 1915, Пилипче, Борщівський район, Тернопільська область — † 8 листопада 1985, Нью-Йорк, США) — український художник, графік, кераміст, мистецтвознавець. Навчався у Чортківській гімназії.

З 1933 навчався у Львівській духовній семінарії. У Львові мешкав у гуртожитку в одній кімнаті зі студентами, пов'язаними з українським підпіллям. Навесні 1934 ріка польська поліція влаштувала в гуртожитку обшук, під час якого були знайдені пропагандивні листівки. Яківа заарештували за підозрою в приналежності до нелегального гуртка. Він провів у в'язниці кілька днів. Під час суду свідчив про те, що не мав відношення до політичної діяльності своїх сусідів по гуртожиткові. Його попросили показати записну книжку й виявили, що під час засідання він намалював усіх, хто перебував у залі суду. Це зробило велике враження на присутніх, стало ясно, що Гніздовського ніщо не цікавить, крім мистецтва. Усі обвинувачення з художника були зняті

З 1938 навчався у Варшавській академії мистецтв.

Я.Гніздовський (другий ліворуч у передньому ряду) з групою семінаристів біля могили Івана Франка на Личаківському цвинтарі (1930-і)

Через початок Другої світової війни з 1939 навчався в Загребській академії мистецтв (Хорватія). Виїхавши із Заґреба в 1944, опинився в таборі для переміщених осіб поблизу Мюнхена, де пробув до 1949.

1949 — переїхав у США, оселився в місті Сент-Пол (Міннесота), де отримав посаду дизайнера в рекламній фірмі Brown and Bigelow.

1950 — переїхав у Нью-Йорк, улаштувався в Бронксі біля Ботанічного саду й зоопарку.

1956—1958 — удосконалював майстерність у Парижі. Там же 16 лютого 1957 одружився з Стефанією Кузан — донькою вихідців з України після Першої світової війни

Помер 8 листопада 1985 року в Нью-Йорку, був похований у колумбарії Собору Іоанна Богослова. 5 листопада 2005 року відбулося перепоховання урни з його прахом на Личаківському цвинтарі у Львові.

Цікаво, що збереглася фотографія Якова Гніздовського, зроблена після закінчення ним семінарії біля могили Івана Франка у Львові. На ній майбутній художник дивиться саме на те місце на Личаківському цвинтарі, де нині є його могила Його картини можна бачити не лише в найбільших галереях світу, але й у Білому Домі у Вашингтоні. Особливо відображають українську тематику такі полотна, як «Пшеничний лан», «Соняшник», «Плакуча верба».

 На американському континенті, писав двадцять років тому Микола Колянківський, «не було досі іншого мистця, що про нього було більше написано, як про Василя Курилика (3.03.1927- 1977). Народився він у родині українських емігрантів з Буковини на фермі в Альберті. Там і почав малювати з шестирічного віку.

Коли йому в лондонській лікарні повернувся зір, Василь Курилик вирішив віддячити за це Всевишньому доконанням того, що не вчинив до нього ніхто: проілюструвати картинами кожне слово Євангелії за святим Матвієм, який найсистематичніше з усіх інших євангелістів зобразив події. Відтак поїхав до святої Землі і зробив там 800 замальовок, кожна з яких мала стати окремим полотном. Починаючи з 1960 року, кожного тижня малював по одній картині — від Тайної вечері до мук і Воскресіння Христового. За три роки безупинної праці митець намалював 160 образів. І коли 1970 року цю панораму побачило на виставці в Торонто подружжя Колянківських, то воно запропонувало викупити в художника всі ці полотна, обіцяючи розмістити їх в спеціально збудованій для цього галереї. Так і сталося: уже 19 червня 1971 року в Ніагарі відбулося відкриття Українського музею «Страстей Христових», який здобув велику популярність у любителів мистецтва.

Василь Курилик сім років добивався дозволу знову поїхати на Буковину й Прикарпаття, аби зробити серію зарисовок з того краю. Дозвіл на поїздку одержав 1970, тоді, коли вже був важко хворий, але заявив твердо: «Я поїду, навіть коли б мали нести мене на ношах». У буковинських Борівцях, рідному селі його батька, підготував близько ста заготовок для майбутніх полотен. Планував їх використати для великої фрески в урядовому будинку в Оттаві, що зображували б минуле й сьогодення української діаспори в Канаді. Не встиг… Але 23 лютого 1983 року в головному приміщенні Парламенту Канади було величаво відкрито малярську композицію Василя Кури-лика «Український піонер», яка через шість картин символізує історію поселення наших земляків у Канаді.

Оцінюючи творчість Василя Курилика, визначний український вчений Юрій Шевельов зазначав: «У картинах Курилика можна забути про оповідь, що стоїть за ними; можна примусити себе абстрагуватися від їхньої філософії — тоді вони тим яскравіше постануть перед нами як гра площин, що несуть у собі співвідношення кольорів. І цей «абстрагований» Курилик буде говорити як сучасник зі своїми сучасниками-абстракціоністами, а подеколи навіть із «поп-артівцями. А якщо він при тому додає інші пляни можливого сприймання своїх образів — це його хиба чи його осяг? Так, прибічники стильового пуризму закинуть мистцеві це поєднання цілком ніби відмінних складників. Це, скажуть вони, еклектизм. Гаразд, але еклектизм — це не лайка, це теж напрям. І багато визначних творів мистецтва були створені на основі еклектичного підходу».

А канадський професор Джералд Кемпбелл заявив: «Через сто років він житиме в своїх картинах. Вони вказуватимуть простоту життя в скомплікованій добі. Ви залишаєте кожну Куриликову картину з кращим самопочуттям, за винятком тих картин, де він нещадно б’є як суворий мораліст. Він січе дуже боляче, щоб проснулось сумління».

 Іва́н Петро́вич Ма́ртос (* 1754, Ічня, Прилуцький полк, Гетьманщина (нині Чернігівська область, Україна) — † 5 (17) квітня 1835, Петербург, Російська імперія) — український скульптор. Народився в 1754 році у місті Ічні(тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Дядько Мартоса був сотником ічнянської сотні й добрим різьбярем. Відомо, що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу. Тому перші кроки Іван Мартос міг пройти у себе вдома.

З 1764—73 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у Л. Роллана і Н. Жілле. Але найбільш його хист до скульптури сформувався за кордоном, у Римі, в майстерні славного Антоніо Канови. Працюючи там, Мартос багато малював під проводом Помпео Батоні та Рафаеля Менгса, велетнів західноєвропейського малярства доби класицизму.

В 1779 р. Мартос повернувся до Петербурга вже як справжній майстер, скульптор. Тому був призначений до Академії мистецтв у Петербурзі, був її професором (з 1794), а пізніше — ректором (з 1814). Більше ніж за півстоліття своєї праці Мартос залишив по собі в мармурі та бронзі велику кількість скульптур.

Роботи І. Мартоса мали великий вплив на скульпторів Російської імперії 19 століття.

Помер 5 (17) квітня 1835 року в Петербурзі. Він очолював Санкт-Петербурзьку академію мистецтв, відомий пам’ятниками К. Мініну й Д. Пожарському в Москві, А. Рішельє — Одесі, М. Ломоносову — Архангельському тощо.

До славетних українців, котрі творили на чужині, належить і уродженець Києва скульптор Олександр Архипенко Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка і Парасковії Василівни Мохової-Архипенко. Старший брат — Євген Архипенко.

У 1902–1905 роках навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений у листопаді 1905 за участь в учнівському страйку, пов'язаному з подіями революції 1905–1907. В 1906 продовжив навчання мистецтву у Сергія Світославського. В 1906 разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. В цьому ж році переїхав до Москви, де в 1906—08 продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури.

В 1908 — переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. У Парижі Архипенко оселився в колонії художників «Вулик» (фр. «La Ruche»), де також жили художники — виходці з України Володимир Баранов-Россіне, Соня Делоне, Натан Альтман. Там познайомився з А. Модільяні, А. Годьє-Бжеско та іншими. Він відкрив в 1910 у Парижі власну школу і, як перший кубічний скульптор, увів у скульптуру нові естетичні елементи — моделювання простору, вглиблені форми і прозорість.[1]

В 1910 здійснив велику подорож з виставкою своїх робіт Італією, Швецією, Францією, Німеччиною, Чехословаччиною і в тому самому році відбулася перша персональна виставка Архипенка у Гаґені (Німеччина). З 1912 по 1914 роки Архипенко викладає у своїй власній Школі мистецтв у Парижі. 1914 року переїжджає до Ніцци. 1920 року бере участь у Дванадцятому бієннале у Венеції

1921 року засновує власну Школу мистецтв у Берліні.

З 1923 р. оселився у США, де відкрив школу пластики (Нью-Йорк, 1924), викладав у Чиказькій школі індустріальних мистецтв та університеті в Канзас-Сіті.

Рдоначальник кубізму в скульптурі («Боксери», 1914; «Солдат іде», 1917), працював у манері конструктивізму, абстракціонізму та інших новітніх мистецьких течій («Жінка», 1918; «Жозефіна Бонапарте», 1935; «Заратустра», 1948; «Балерина», 1957). Створив новий різновид рельєфної різьби — т. зв. «скульптомалярство» («Купальниця», 1915; «Жінка, що стоїть», 1919), відкрив і обґрунтував принципи рухомого малярства, сконструював особливий механізм — «архипентуру».

1934 року бере участь в оформленні українського павільйону на виставці у Чикаго, виставляє в ньому свої роботи.

У 1920—1930-х рр. брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам'ятниками Т. Шевченку, І. Франку, кн. Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок.

Помер і похований у Нью-Йорку на кладовищі Вудлон. Він мав вплив не лише на українське мистецтво, а й на європейські традиції його розвитку в скульптурі. Скажімо, коли він у 1921 заклав у Берліні свою мистецьку школу, то вона на десятиріччя вплинула на формування німецької скульптури. Коли ж переїхав до США в 1923 й заснував у Нью-Йорку подібний напрямок, то це потужно відбиватиметься на розвитку і заокеанської монументалістики. Усього ж його творча колекція нараховував понад тисячу мистецьких творів високого рівня, що експонуються в найкращих музеях світу. Зрештою, Олександр Архипенко, як писала «Свобода», «був символом вічного оновлення, вічного шукання в найглибших надрах людської творчої істоти тих форм, що знаходять свій відбиток у Господньому ладі цілого Космосу, з його вічно мудрими законами тіл і форм».

Приніс славу українському мистецтву і скульптор Григорій Крук (30.10.1911- 15.12.1988), котрий народився на Прикарпатті, але після Другої світової війни мешкав у Західній Німеччині. Серед його кращих скульптур — портрет Патріарха Йосифа Сліпого, «Селянське подружжя», «відпочинок».

Його багато творів виставлені в Національному музеї в Парижі, Британському музеї в Лондоні тощо.

Автором пам’ятників Тарасу Шевченку в багатьох містах світу став уродженець Полонного на нинішній Хмельниччині Леонід Молодожанин Леоні́д Григо́рович Молодожа́нин (псевд.: Лео Мол, англ. Leo Mol; *15 січня 1915, Полонне, нині центр Полонського району Хмельницької області, Україна—†4 липня 2009, Вінніпег, Канада) — канадський скульптор українського походження, живописець. Академік Королівської Канадської Академії мистецтв. З 1948 проживав у м. Вінніпег, Канада. Його вмілим рукам належать також портрети англійської королеви Єлизавети II, британського прем’єра Уїнстона Черчилля, великого прихильника українців — прем’єр-міністра Канади Джона Діфінбейкера.

У радянський період в Україні виставлено багато скульптур таких відомих авторів, як Василь Бородай, Галина Кальченко.

Очевидно, ще не весь світ знає постать художника-самоука, котрим був уродженець Лемківщини Єпіфаній Дровняк (21.05.1895- 10.10.1968), відомий в історії світового малярства під іменем Никифор. Не зазнавши ніколи батьківської ласки, поневіряючись з матір’ю, він зростав Ники́фор (Єпіфа́ній) Дровня́к (*21 травня 1895, Криниця —†10 жовтня 1968, Фолюш) — український художник-програміст з с. Криниця, що на Лемківщині (Україна). Мав принаймні 17 імен, під якими фігурував у мистецтвознавчих книжках цілого світу. Наприклад: «Никифор з Криниці» , «Никифор Криницький», «Ян Криницький», «Матейко з Криниці», «Мастер з Криниці», «Лемко Никифор».

Як художника Никифора (українець-лемко Н.Дровняк) світ відкрив 1932 року, коли в Парижі в галереї Леон Марсель експонувалася його виставка з 200 малюнків. Цей захід організував Львівський народний музей імені Т.Шевченка. Митець-самоук був визнаний одним з найцікавіших з-поміж майже сорока своїх колег. Польський художник Єжи Вольф опублікував нарис "Маляр наївного реалізму у Польщі" ("Аркада", 1938) і від того часу кілька десятків років Никифор був у центрі уваги і митців, і глядачів, яких захоплювала його самобутня творчість. Потім були виставки у Польщі. Але справжню славу митцю принесло експонування його робіт у Парижі 1959 року. Відтоді творчість Никифора набула світової популярності. За право вважати його "своїм" досі сперечаються офіційні особи кількох держав. І є за що.

У своїх творчих пошуках Никифор керувався християнською філософією. Біблійна тема – одна з провідних у його малярстві (зокрема, серія "Молитовник"). Багатою є його спадщина й світської теми: Никифор розгорнув перед глядачами сотні картин, які розповідають про життя українських лемків та їхньої батьківщини – Лемківщини. відлюдькуватим, уникав спілкування з ровесниками. І лише в церкві, як пише О. Копач, «на самоті в присутності Божій перероджувався, відчував свою гідність людську. У чарівній красі святих у позолочених рамах ясніла його душа, сприймала рідне мистецтво. Відкривалась йому молитовна містерія прадавньої української церкви. Тоді саме відкрився йому світ мистецтва, заговорив з глибини душі його талант, закликаючи до творчосте. І став він вірний цьому закликові на все життя».

Десь з 1915 року постійно зображував Никифор на клаптиках паперу свій світ святих, янголів, згодом — пейзажі Лемківщини. А коли відомий український маляр зі Львова Роман Турин, перебуваючи 1930 року на відпочинку в Криниці, звернув увагу на малювання Никифора, той, хоч вважалося, що німий, заговорив на прихильне слово незнайомця. Відтак ця випадкова розмова спричинилася до зацікавлення творчістю самобутнього самоука-маляра, що зрештою вилилося в організацію у Львові його першої персональної виставки, яка складалася зі 105 картин. А потім його твори виставлялися по різних країнах світу понад 80 разів — представлення його картин у Римі (1957), Німеччині (1961) і Парижі (1964) остаточно закріпили за ним славу геніального новатора в ділянці наївного мистецтва.

Коли до Криниці приїхали французькі митці й, зустрівши на вулиці за роботою Никифора, перепитали його: «Поляк?», той заперечив: «Лемко».

Не відмовлявся від свого українства, працюючи в на берегах Неви, й уродженець Вінничини Феодосій Гуменюк (6.09.1941), хоч за це й потерпав від більшовицької влади. Про своє творче життя в тодішньому Ленінграді він, зокрема, описував таким чином: «Я присвятив своє життя мистецтву і ніколи навіть не припускав, що настане час, коли я за це страждатиму. Я не знаю жодного випадку в історії інших народів, коли б митця переслідували за пошуки художнього осявання, за художню свободу. Я беру теми з подій, які мені близькі і дорогі, тому що я знаю свій народ, його історію, і своїм мистецтвом хочу йому допомогти». Народився 6 вересня 1941 року в с. Рибчинцях Вінницької обл. Навчався у Дніпропетровському художньому училищі, де був учнем Якова Калашника, випускника Латвійської академії мистецтв у Ризі. У 1965 році він намагається поступити у Ленінградський інститут живопису, скульптури і архітектури ім. І. Ю. Рєпіна, який тоді вважався найкращою живописною школою в СРСР. На навчання в цьому інституті претендувало 350 людей, з яких прийняли 28, в тому числі Гуменюка і ще вісім українців. У 1971 році він закінчив інститут, потім навчався у майстерні Й.Серебрянського, написав для Переяслав-Хмельницького музею полотна на історичну тематику. Викладав у ленінградських навчальних мистецьких закладах, працював на художніх комбінатах Ленінграда.

Окрім живопису, Гуменюк займався вивченням історії і традицій свого народу. Там він вивчив історію запорізького козацтва Д. Яворницького, всі видання М. Грушевського, «Історію русів» Г. Кониського. Простудіював «Київську старовину» і масу іншої періодики. Бував у Музеї етнографії народів СРСР, де побачив дивні українські старожитності. Особливо вразили дві ікони, написані на… сушеній рибі.

В 1973 році одружився з художницею Наталією Павленко[1]. Через два роки у них народилась донька Уляна.

У 1975 році на виставці нонконформістів були помічені його роботи з зображеннями козаків. Художника було звинувачено в націоналізмі і позбавлено ленінградської прописки, тому Феодосій з дружиною і дочкою переселився у Дніпропетровськ, де пробув шість років, працюючи над ескізами вітражів. Також підготував «Український календар» на 1977 і 1978 роки для одного з видавництв у Варшаві. В 1983 році Гуменюки знову опинилися в Ленінграді, де Феодосія тепло зустріли художники і відразу запросили взяти участь у виставці «Групи чотирнадцяти».

Обкладинка альбому Ф. Гуменюка київської галереї «АВС-арт»

В 1988 році його виставку експонували в залах Національного архіву Канади в Оттаві, в Українському музеї в Нью-Йорку. Там же, познайомившись з місцевою українською інтелігенцією, художник зміг ближче побачити життя діаспори та зафіксувати її на полотні. «Великдень у Торонто» — одна з композицій «канадського» періоду.

Пізніше була участь у виставці робіт українських художників в Гранд-Пале, у Парижі; персональна виставка в Національному художньому музеї в Києві, де була представлена ціла галерея гетьманів, і присудження в 1993 році Національної премії імені Т. Шевченка в галузі образотворчого мистецтва.

У 1992 році повертається на Україну. З 1993 року працює у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, очолює навчально-творчу майстерню історичного живопису; з 2000 року — професор кафедри живопису і композиції.

У 2010 році київська галерея «АВС-арт» видала чудовий альбом про творчість Феодосія Гуменюка (редактор-упорядник А. Маричевська). У виданні покладено аналітичні статті про майстра всесвітньо відомого мистецтвознавця Святослава Гординського, мистецьких критиків Володимира Овсійчука, Володимира Підгори, Григорія Міщенка та інших дослідників його творчості, як українських, так і діаспорян.

Але вже назви його картин, написаних у той період, «Вірність Україні» (1972), «Козак Мамай» (1974), «Роксолана» (1974), «Гетьман України Дорошенко» (1975) викликали настороженість ідеологів більшовицької влади. А коли він об’єднався з молодими художниками у товариство тих, хто не сприймався офіційним мистецтвом, і взяв участь у виставках «неофіціалів», то 1977 його позбавили ленінградської прописки, що змусило художника навіть переїжджати з родиною на якийсь час до Дніпропетровська.